Олекесандр Бісик повернувся до рідної Краснобірки на щиті
Сьогодні Радомишльська громада з глибоким болем провела в останню дорогу свого сина, мужнього Захисника України — Бісика Олександра Олександровича.
Він віддав найдорожче — своє життя — за свободу, незалежність і майбутнє нашої держави. За мирне небо над нашими домівками. За спокій своїх рідних. За Україну.
Народився Олександр 28 квітня 1986 року в м. Житомирі. Ще маленьким разом із батьками-студентами переїхав до с. Краснобірка. З 1991 по 2002 рік навчався у місцевій школі, яку закінчив зі срібною медаллю.
Вступив до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» на спеціальність інженера поліграфічних машин. Після закінчення вишу (2007) працював за спеціальністю на поліграфічному комбінаті «Аванпост».
У 2012 році повернувся додому та пішов працювати оператором на ПРАТ «ПБК «Радомишль». Згодом Олександр отримав запрошення на роботу до логістичного центру ДП «ФМ ЛОЖІСТІК ДНІПРО» в с. Тарасівка Київської області на посаду оператора.
Він був добрим юнаком із щирою усмішкою, який марив військовою службою.
І коли ворог підступно розпочав повномасштабне вторгнення, Олександр Бісик без вагань прийшов до ТЦК та СП і був призваний за мобілізацією 06.04.2023 до лав Збройних Сил України.
Він проходив навчання у Великій Британії, потім в Одеській області, закінчив офіцерські курси та отримав звання молодшого лейтенанта. Був направлений для подальшого проходження служби до 77-ї окремої аеромобільної бригади на посаду командира 2-го аеромобільного взводу 9-ї роти 3-го батальйону.
На жаль, життя Захисника обірвалося 05.08.2023 року в ході ведення бойових дій з метою захисту Батьківщини поблизу м. Бахмут Бахмутського району Донецької області.
Родина отримала звістку про те, що Олександр зник безвісти… Місяці, роки сподівань мами, батька, сестри, що їхній Сашко живий, у полоні, повернеться до рідного дому, зайде у подвір’я, усміхнеться своєю щирою усмішкою та гляне на них своїми теплими голубими очима…
11 лютого 2026 року тіло Олександра Олександровича Бісика повернулося до рідної Краснобірки. Два з половиною роки… такий шлях подолав Герой до місця вічного спочину.
— Кажуть, Герої не вмирають. Але мені б хотілося, щоб ти просто був живим. Тиша в моєму серці тепер важить більше, ніж усі слова, які ми не встигли сказати один одному. Тепер ти — мій особистий ангел, чиї крила обпалені вогнем, але незламні. Дякую тобі за кожен світанок, який я бачу завдяки твоєму останньому подиху. І вибач… Вибач, що не змогла втримати тебе… вибач, що так довго тебе шукала, — прощалася рідна сестра Поліна зі своїм братом.
Батькам загиблого Героя — Ользі Іванівні та Олександру Івановичу — військовий комісар вручив прапор України, а побратим — «Скриню пошани».
Присутні не стримували сліз. І тільки постріли розривали тишу…
Олександр Бісик назавжди залишиться прикладом мужності, честі й відданості. Його подвиг — це символ незламності українського духу. Його ім’я навіки вписане в історію Радомишльської громади та в серця тих, хто його знав, любив і поважав.
Схиляємо голови в глибокій скорботі разом із родиною, близькими та побратимами. Розділяємо ваш біль і дякуємо за сина, який став Героєм для всієї країни.
Вічна пам’ять і шана.
Герої не вмирають.
Більше фото на сторінці Facebook
