Василь Овсієнко – дисидент, мученик ГУЛАГу
Щороку в Україні 12 січня відзначається День українського політв’язня. Це день шани тих, для кого переконання і цінності стали дорожчими за фізичну свободу. Традиція відзначення дня політв’язня запроваджена 1975 році з пропозиції В’ячеслава Чорновола, який закликав протистояти репресіям і жорстокості радянського режиму. Дату обрали невипадково. 12-14 січня 1972-го радянська влада провела найбільшу репресивну акцію проти українських дисидентів. Масові затримання та арешти були помстою за їх боротьбу за незалежність України та творчість, що доводила міфічність ідеології радянської людини.
Сьогодні, у 21 столітті історія повторюється.
Саме проти радянського тоталітаризму боровся Василь Васильович Овсієнко, наш земляк, український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв'язень радянських концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи.
Народився Василь Васильович 8.04.1949 р., с. Леніне (з 4.02.2016 - Ставки́) Радомишльського р-ну Житомирської області.
Після закінчення школи працював у колгоспі в 1966, а в 1967 — літературним працівником районної газети в с. Народичі Житомирської області. З 1967 по 1972 роки навчався на філологічному факультеті Київського університету.
Весною 1968 виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати “Український вісник” (УВ), вип. VІ („київський”), і “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України” В.Лісового.
З серпня 1972 працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю “Добош і опришки, або Кінець шістдесятників”, робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.
За звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди у формі розповсюдження літератури самвидаву був заарештований 05.03.1973. 06.12.1973 разом із Євгеном Пронюком і Василем Лісовим засуджений Київським обласним судом до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 (с. Лісне Теньгушовського р-ну) і 17-А (с. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20.08.1976 на “профілактиці” в Київському КГБ відмовився від визнання вини.
Звільнившись 05.03.1977, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв’язки з політв’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в “Хронике текущих событий” (ХТС) і використана Українською Гельсінкською групою (УГГ).
У вересні 1977 попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу ПВР СРСР від 25.12.1972. Подав 07.01.1978 заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР. Василь Васильович Овсієнко не брав участі у виборах.
Для Української Гельсінської Групи (далі УГГ) написав матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів “Світло людей”.
18 листопада.1978 затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Василь Овсієнко подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого на початку було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору – ніби відірвав міліціонерові два ґудзики. 07–08.02.1979 засуджений Радомишльським райнарсудом до 3 р. позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст “Замість останнього слова” став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).
Василь Васильович Овсієнко відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КГБ.
09.06.1981 було оголошено Василю Васильовичу про порушення проти нього справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати “покаянну” статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або – 10 р. таборів особливого режиму, 5 р. заслання і “почесне” звання “особливо небезпечний рецидивіст”. Овсієнко вибрав останнє і відмовився брати участь у розслідуванні. Засуджений Житомирським обласним судом 23-26.08.1981.
Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 08.12.1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12.08.1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21.08.
Працював у рідному селі Ставки художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки (УГС), 16.07.1989 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.1990 призначений секретарем Української Республіканської партії (УРП) з видавничих справ. З 01.05.1997 до 29.04.2001 – заступник голови Республіканської Християнської партії (РХП). З 1990 — співголова Українського комітету “Гельсінкі-90”.
Василь Овсієнко – учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина в листопаді 1989. Член Ради Музею історії політичних репресій „Пермь-36”, що в Кучино.
З червня 1998 – координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біоґрафічними довідками та інтерв’ю колишніх політв’язнів.
1996 вийшла книжка нарисів-спогадів О. “Світло людей” – про В.Стуса, О.Мешко, Ю.Литвина (друге видання, у двох книгах, – 2005 р.). Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух. Співупорядник разом з Євгеном Захаровим 4-томного видання матеріалів Української Гельсінкської групи, 2001; «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна» (208 імен, 1020 с., 2006 р.), упорядкував книжки Росохацької групи, 2003; родини СІЧКІВ, 2004; Івана БРОВКА, 2005, Оксани Мешко, 2005. Веде просвітницьку роботу. З 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох.
У січні 2000 Овсієнку присуджена премія ім. Василя Стуса за публіцистику, 17.03.2006 – премія ім. Івана Огієнка в номінації „Громадська діяльність”.
Саме Василь Овсієнко підняв тему повернення історичної назви своєму рідному селу. З 4 лютого 2016 – вже село Ставки́.
26.11.2005 р. нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8.11. 2006 нагороджений у орденом «За мужність» І ступеня. Указом Президента України № 229/2009 від 7.04. 2009 «за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження» нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
13.03 присуджена і 20.11.2006 Василю Овсієнку вручена Міжнародна літературна премія Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики.
Боротьба українського народу триває.
Теперішня російська влада повністю наслідує радянські методи боротьби: насилля, жорстокість, загарбництво, вбивство цивільних, викрадення дітей.
У 21 столітті на території України розгорнувся справжній терор проти українців. Режим Володимира Путіна безупинно працює на створення атмосфери страху, безсилля і безнадії, вчиняє масово воєнні злочини, брутальні порушення прав і свобод, нехтує людською гідністю, втілює агресивну доктрину «русского мира», займається тотальною пропагандою, яка не має жодного зв’язку з правдою….
Але українці сьогодні, це вільні, мужні воїни, які стоять за свою волю, правду та незалежність.
Україна Переможе!
Матеріал взято з museum.khpg.org
