Сьогодні 150 років з дня народження Лесі Українки
50 років тому у Новограді-Волинському – 25 лютого (13-го за старим стилем) 1871 року – у шляхетній і освіченій родині Олени і Петра Косачів народилася дівчинка. Її назвали Ларисою, але вона візьме псевдонім «Леся Українка» і стане одним із стовпів української культури.
Батько Лесі (Лариси Косач) був правником, дійсним статським радником, маршалком Ковельського повіту. Мати (у дівоцтві Драгоманова) – відома письменниця і громадська діячка, яка взяла собі псевдонім – «Олена Пчілка». Її брат, дядько Лесі Українки, Михайло Драгоманов – видатний український історик, філософ, дослідник мови, фольклорист, прихильник ідеї «європеїзму» України.
Лариса Косач була дуже обдарованою дитиною:
- У 4 роки дівчинка навчилася читати (перша прочитана книжка «Розмова про земні сили» Михайла Комарова),
- у 5 – грала на роялі і почала самостійно писати листи своєму дядькові Михайлу Драгоманову;
- у 6 років уже майстерно вишивала;
- у 9 – склала перший вірш – «Надія»,
- у 13 років – вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка»;
- у 14 – видала першу свою поему «Русалка», а також два переклади повістей Гоголя;
- у 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів»,
- у 22 – за сприяння Івана Франка видала першу поетичну збірку «На крилах пісень».
Леся мала хист:
- і до малювання (деякий час навчалася в художній школі Миколи Мурашка в Києві);
- і до музики (брала уроки гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка Ольги О’Коннор);
- і до вивчення іноземних мов (навчалася у приватних викладачів і вивчала мови самостійно).
Є різні версії того, чому Лариса Косач обрала собі псевдонім «Леся Українка».
Оскільки дівчинка це зробила у ранньому віці, то вважається, що таке літературне ім’я було обране з ініціативи матері – Олени Пчілки. З одного боку, цей псевдонім прямо вказує на культурну ідентичність, а з іншого – він давав зрозуміти читачам львівського часопису «Зоря», куди надіслали Лесині поезії, що авторка походить не із Галичини.
За іншою версією, псевдонім Лариса Косач обрала сама, наслідуючи свого дядька Михайла Драгоманова, якого надзвичайно шанувала і любила, і який часом підписував свої твори – «Українець».
Леся Українка знала більше ніж десяток мов, серед них і латину та давньогрецьку.
Окрім рідної – української, вона вільно розмовляла французькою, німецькою, італійською, польською, болгарською і російською мовами, розуміла грузинську.
По собі Леся Українка залишила вражаючі поетичні поеми, прозові твори, понад 270 віршів, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики.
Леся Українка впродовж усього життя цікавилася українським фольклором. Вона знала дуже багато народних пісень (близько 500) і сама була визначним носієм фольклору. Перша її фольклористична праця – «Купала на Волині» – опублікована в 1891 році, а останній великий цикл пісень з її голосу записав її чоловік Климент Квітка в 1913 році.
Драму-феєрію «Лісова пісня» літературознавці називають шедевром української і світової літератури та драматургії. У цьому творі Лесі Українки відчувається глибинний зв’язок із стародавніми поемами, що входять у творчу спадщину людства.
Розповідаючи у «Лісовій пісні» сумну історію кохання, Леся Українка дивовижно точно та вишукано передала глибину вічного протистояння між світлим і темним у людському єстві, прірву між красою природи, неповторністю душі, здатної її відчувати, і потворністю обмеженості та жадібності.
Із 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною». Леся перенесла кілька операцій, весь час відчувала біль. Із часом до туберкульозу кісток додалися серйозні проблеми із легенями і нирками.
Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.
Такими місцями стали Єгипет, Італія, Крим і Грузія.
«Дружба, а не кохання» зв’язала Лесю Українку із Сергієм Мержинським, з яким вона познайомилася 1897 року під час лікування в Ялті.
Леся називала його «другом моїх ідей».
Мержинський жив у Мінську, і коли його стан (у нього був туберкульоз легень або як тоді казали – сухоти) дуже погіршився, Леся Українка поїхала його доглядати, попри те, що її мати Олена Пчілка була категорично проти цього.
За одну ніч, біля ліжка помираючого Мержинського, 18 (31) січня 1901 року Леся Українка написала поему «Одержима».
Свою долю Леся Українка зв’язала із Климентом Квіткою.
7 серпня 1907 року Леся Українка і Климент Квітка офіційно оформили шлюб, а через два тижні разом вирушили до Криму, де Квітка отримав посаду в суді. Ця робота забирала у нього багато сил, але не давала достатньо грошей для нормального життя.
Через нервове і фізичне перенапруження Климент і сам захворів на туберкульоз. Але приклад Лесі надихав його, і Квітка робив усе, щоб урятувати їх обох. Климент розумів велич особистості, з якою його пов’язало життя, вважала сестра Лесі – Ізидора.
Останній час свого життя Леся провела у грузинському містечку Сурамі разом із Климентом Квіткою.
Вони приїхали до Грузії у 1903 році, жили там у різних місцях і активно працювали, зокрема над обробкою зібраного фольклору та Лесиних драм.
Останнє десятиліття у житті Лесі Українки вважають найбільш плідним і зрілим періодом її творчості. Його назвуть найсильнішими роками українського модернізму.
«Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?» – пише Леся.
В останній рік життя Лариса Косач-Квітка – Леся Українка – написала драматичну поему «Оргія» і триптих – «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета», який присвятила Івану Франку.
Померла Леся Українка на 43-му році життя 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі.
Похована Леся Українка на Байковому кладовищі в Києві.
За матеріалами Інтернет-видань
