Звернення Радомишльського міського голови Володимира Тетерського до Дня пам’яті жертв голодомору
фото архив
Давайте згадаємо призабуту і приховану українську історичну правду. Ту правду, що пролягла чорною трагічною стрічкою через долю українського народу, який боровся за справедливість та волю в нерівних умовах минулого тисячоліття.
Майже кожна нація на Землі в своїй історії мала трагічні періоди, коли від хвороб, воєн, епідемій та природних катаклізмів гинули тисячі або навіть мільйони людей. У більшості випадків це відноситься до стародавнього «нецивілізованого» періоду людської історії. На нашій землі нараховується лише декілька народів, які мали трагічні періоди вже в сучасні, недавні часи, коли вони знищувалися за етнічною належністю. Це вірмени, українці, євреї та інші малочисельні народи. Внаслідок московської інтервенції 1918-1920 років та репресій, маловідомого в Україні Голодомору 1921 року, Голодомору 1932-1933 років, голоду 1946 року, українці в ХХ столітті понесли найбільші втрати свого етносу. Найтрагічнішим для нас був Голодомор 1932-1933 років. Тому питання цього Голодомору є одним із найболючіших для українців. Майже 60 років це була заборонена тема в Україні.
Щороку в четверту суботу листопада в Україні відзначається День пам`яті жертв Голодомору.
Про Голодомор не тільки заговорили як про факт, що таки був, - йому дали оцінку. Відповідною постановою Верховної Ради цю трагедію українського народу було визнано геноцидом. За масштабом, жорстокістю, цинізмом та організованістю з боку влади і наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства.
Голодомор – не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам'ять його очевидців. Це був розбій, свідомо спрямований на винищення українців. Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя.
Режим мріяв зломити опір українського села, провівши колективізацію. 7 серпня 1932 року було прийнято закон, який в народі назвали «Закон про п’ять колосків». За крадіжку зерна передбачався розстріл із конфіскацією майна.
Щоб вижити люди їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, котів, слимаків, жаб, мишей, горобців, розривали скотомогильники, варили цвіт акації, зелену лободу. Також траплялися випадки канібалізму. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.
В той час як від голоду вмирали мільйони українців, тодішня влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами. Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.
Зараз, коли ситі і профінансовані спецслужбами сусідньої держави поборники ленінсько-сталінських ідей стверджують, що голодомору не було, варто їх запросити у наші села. Люди старшого віку повідають їм історії своїх родин, у яких більшовики відібрали майбутнє. Зараз інший кремлівський господар творить свої чорні справи, намагаючись поневолити Україну. Та марні його потуги, бо історія свідчить, що долі тиранів однаково нікчемні, а народи незнищенні. Перемога в цій загарбницькій, розв’язаній Росією війні, буде за нами.
Сьогодні ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для нас є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали, є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.
Хай хвилина вшанування світлої пам’яті жертв Голодомору в Україні стане актом поминальним, актом покаяння і перестороги для нас, громадян нашої держави, для всіх людей доброї волі і чистої совісті. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. Тож вшануємо їх пам'ять хвилиною мовчання.
Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх, хто не дожив, недолюбив, пам'ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.
