«Ми чекаємо…»: у Радомишльській громаді вшанували зниклих безвісти
30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, Радомишльська громада об’єдналася, щоб підтримати родини тих, чиї рідні зникли безвісти внаслідок війни, та нагадати: ми пам’ятаємо, ми чекаємо, ми не мовчимо.
На міській площі біля кінотеатру зібралися мешканці громади, представники міської влади, молодь та небайдужі жителі, аби разом вшанувати людей, доля яких досі залишається невідомою.
Цей день особливо болючий для родин, які живуть між тривогою та надією, щодня чекаючи бодай найменшої звістки про своїх близьких. За кожним зниклим — родина, історія, спогади та люди, які продовжують вірити у повернення найдорожчих.
Перед присутніми виступив Радомишльський міський голова Володимир Тетерський. У своєму зверненні він висловив підтримку родинам зниклих безвісти та наголосив на важливості збереження пам’яті про кожного, чия доля залишається невідомою.
Особливим символом заходу стала акція «Голос», покликана привернути увагу суспільства до проблеми зниклих безвісти та стати голосом тих, кого сьогодні чекають удома.
До акції долучилися вихованці Радомишльської ДЮСШ. Велосипедною ходою вони проїхали тематичним маршрутом, несучи символіку акції та нагадуючи громаді: зниклих безвісти не можна забувати.
Під час заходу звучали пісні «Поверніть наших рідних», «Повернись живим», «Безвісти зниклий», «Мить» та інші музичні композиції, сповнені болю, надії й віри.
Одним із найхвилюючіших моментів стало зачитування імен земляків, яких продовжують чекати їхні родини. У сценарії заходу зазначено 96 імен зниклих безвісти мешканців громади. За кожним із них — людська доля та родина, яка не втрачає надії.
Символом незламної віри стали синьо-чорні стрічки, які діти прив’язували на Алеї Надії. Кожна стрічка — це нагадування про людину, яку чекають, і про те, що пошуки мають тривати.
На завершення заходу відбувся вело-автопробіг. Велосипедисти та автомобілісти проїхали вулицями міста, привертаючи увагу до проблеми зниклих безвісти. Важливою частиною акції стала підтримка водіїв: автомобілі, які проїжджали повз колону, подавали звукові сигнали, тим самим долучаючись до спільного заклику — пам’ятати, підтримувати та не залишатися байдужими.
Це був не просто сигнал автомобільного клаксона. Це був голос громади, яка говорить:
Ми пам’ятаємо.
Ми не забуваємо.
Ми чекаємо.
Ми віримо у повернення.
Радомишльська громада й надалі підтримуватиме родини зниклих безвісти та берегтиме пам’ять про кожного нашого земляка.
Поки живе пам’ять — живе надія.
Поки звучить голос — ми не дамо забути.
Ми чекаємо. Ми віримо. Ми пам’ятаємо.
